Росія забрала в нас надто багато… Території, домівки, а найстрашніше – людей. В цей час, коли ми відстоюємо нашу незалежність, російські ракети все частіше втрапляють в музеї, театри, бібліотеки – те що зберігає національну ідентичність українців.
Але є те, що вони ніколи не зможуть забрати… І це – наша історія, складна, терниста, але наша. Та скільки б диктатор країни-агресорки не старався просувати свої параноїдальні наративи про те, що Україну створив Ленін, кожне покоління українців має добре знати й впевнено розповідати світові, що тоді, коли створювалась наша держава, на місці Росії були болота. І це те, за що ми боремося століттями, розвиваючи національну самосвідомість.
Аргументами на нашу користь є не просто слова. У нас є докази. Частинки нашої історії розкидані численними музеями по всій території України. І кожна з них є «хранителем» нашого коду нації. Вони, як своєрідний культурний ДНК, який розкриває особливості національного характеру. Проте, з приходом окупантів на українську землю нашим «хранителями», які невпинно трудились над етногенезом українського народу, теж знадобилась допомога.
Всі ми з вами добре знаємо Тараса Шевченка. Його «Кобзар» є невід’ємним атрибутом культурної спадщини українців. А чи знаєте ви, хто такий Микита Шаповал? Це політичний і громадський діяч, публіцист, соціолог та поет, співавтор Четвертого Універсалу Української Центральної Ради. Вражаюча постать, чи не так?
Про це подумали й жителі села Серебрянка, Донецької області, де й народився Микита Шаповал. Мешканці вирішили власними силами створити музей в честь цього політичного діяча на базі місцевої школи. «Він так би мовити не офіційний. Це волонтерський музей. Люди самі захотіли і зробили його. Самі туди все принесли. Хоч по документах і нема ніякого музею», – розповідає Євген Ткачов – керівник ГО «Проліска» в Донецькій області.
З приходом окупантів на українські території село Серебрянка постійно потерпало від обстрілів, що нищили буквально все. Про музей Шаповала ніхто і не думав, та й хто перейматиметься якоюсь волонтерською експозицією, коли смерть буквально дихає у спину.
«Я їздив в Серебрянку на евакуацію. Людей вивозив. Доставляв туди гуманітарну допомогу. Проїздив кілька разів попри цей музей, фотографував зруйновану школу. Потім побачив постамент якомусь чоловіку. Згодом ці фотографії помітила журналістка. Вона написала мені, що там є музей і це бюст Шаповала. Тоді я зайшов у школу, подивився і сказав їй, що експозиція досі там. Вона попросила вивезти її.», – описує свої дії дворічної давнини Євген Ткачов. Чоловік, довго не думаючи, прийняв рішення забрати цінні, на його думку, експонати.
Керівник ГО «Проліска» пригадує: «Це був звичайний сонячний день, я відвіз в Серебрянку хліб для людей, які там ще залишались і на зворотному шляху заїхав у школу. До речі там перед цим було кільки прильотів. Загрузив все, що на мою думку стосувалось Шаповала: документи, фотографії, картини якісь. І вивіз до офісу в Часів Яр.»
Ось так проста пересічна людина врятувала частинку історії українського народу від тотального винищення окупантів. І таких розповідей може бути тисячі, варто тільки оглянутись і запитати себе: «Що я можу зробити для збереження моєї культури та історії мого народу?».
«Згодом, коли вже була можливість, нам вдалось вивезти всю експозицію музею. Тобто спочатку ми релокували те, що стосується саме Шаповала, а потім, за деякий час, повернулися за іншими експонатами, що описували культуру й життя українського народу того часу.»
Керівник ГО «Проліска» в Донецькій області вважає, що експозиція музею допомагатиме в вихованні наступних поколінь. «Культурну спадщину треба оберігати не тільки в час війни. Для мене головне, щоб діти знали історію. Я коли виставляв публікації в серебрянській групі з постаментом Шаповала, люди, віком від двадцяти до сорока років, просто не знали хто це такий. Це покоління якось наче «випало» з української історії. Тому зараз важливе виховання молоді.»
На разі експозиція Микиті Шаповалу була вивезена в безпечне місце. Євген Ткачов з допомогою ГО «Проліска» надали друге дихання музею, який був приречений на знищення в запеклих битвах жорстокої війни. На жаль, ворог не втрачає можливості знищити українську історію, а ракети невпинно летять в бік об’єктів культурної спадщини.
Історія такого порятунку може бути прикладом для кожного. Добро безсумнівно повертається до того, хто його творить. А чим ви можете допомогти Україні в такі непрості часи?
Статтю підготовано в рамках проекту Агентства з розвитку приватної ініціативи «Адвокати спадщини: підтримка і просування місцевих ініціативних груп молоді» за співфінасування Національного Фонду на підтримку демократії (NED).
